КОЛО РАДОСТІ

Одного дня селянин, який жив неподалік від обителі, підійшов до монастирської брами й енергійно застукав у неї своєю мозолистою рукою. Коли воротар відчинив, чоловік, усміхаючись, показав йому великий кетяг соковитого винограду:
- Брате-воротарю, - сказав селянин, - знаєте, кому хочу подарувати цей чудовий виноград?
- Може, настоятелеві або комусь із старших отців монастиря?
- Ні! Вам!
- Мені?! - монах з радості аж почервонів. - Хочете дати його саме мені?
- Авжеж! Тому що ви зі мною поводилися як приятель і завжди допомагали мені, хочу, щоб ви поласували цим виноградом.
Монах-воротар поклав виноград на тарілку і поставив її на стіл. Він довго-довго дивився на нього. Який гарний і смачний виноград!
Та ось у нього майнула думка: «Чому не занести цей кетяг настоятелеві, щоб і його втішити?»
Він узяв тарілку з виноградом і поніс до настоятеля.
Настоятель і справді щиро зрадів. Але пригадав собі, що в монастирі живе старий та хворий монах, і подумав: «Занесу йому цей виноград. Нехай він хоч трохи потішиться».
І кетяг винограду потрапив до келії хворого монаха. Але надовго він там не затримався. Хворий подумав, що виноград, напевно, сподобається кухареві, який цілий день працює, і передав виноград йому.
Але кухар послав його монахові-паламареві, а той поніс його наймолодшому монахові, котрий вирішив подарувати його іншому монахові.
І так від монаха до монаха той виноград знову повернувся до воротаря.
Отак замкнулося коло. Коло радості.

Не чекай, щоб хтось інший починав, ти перший маєш почати коло радості. Часто достатньо дуже маленької іскри, щоб вибухнула велика кількість динаміту. Досить іскорки доброти, щедрості і світ почне змінюватися.
Любов - це єдиний скарб, що помножується, це єдиний дар, що росте тоді, коли його роздають.
Любов... Даруй її, розсівай її, випорожнюй свій гаманець, свої кишені... а завтра будеш мати більше, ніж сьогодні.

Слова Ісуса Христа: «І як бажаєте, щоб вам чинили люди, чиніть їм і ви так само»(Лк.6:31).

КОЛЬОРОВІ КРЕЙДОЧКИ

Ніхто не пам'ятав, коли той чоловік з'явився у місті. Здавалося, що був там завжди — на хіднику вельми залюдненої вулиці, де розмістилося багацько крамниць, ресторанів, кінотеатрів, де увечері любили прогулюватися міщани, де призначали побачення закохані.
Він сидів на колінах на хіднику і кольоровими крейдочками вимальовував ангелів, дивовижні крайобрази, по вінця залиті сонцем, усміхнених дітей, розквітлі квіти і — мрії про свободу.
З часом мешканці міста звикли до того чоловіка. Хтось кидав йому на рисунок якусь монету, а хтось затримувався і розмовляв із ним.
Вони розповідали йому про свої клопоти і сподівання, про дітей — як найменших, котрі ще хочуть спати з батьками, так і найстарших, які не знають, куди податися вчитися, бо важко передбачити майбутнє...
Чоловік слухав. Він уважно все вислуховував, але говорив мало. Та одного дня став збирати свої речі, готуючись піти звідти.
Усі зібралися навколо нього і дивилися. Дивилися і чекали.
«Залиш нам щось на пам'ять».
Чоловік показав їм порожні руки. Що міг би зоставити?
Та люди оточили його і чекали.
Тоді чоловік витягнув зі своєї торби кольорові крейдочки. Ті самі, якими малював ангелів, квіти і сни. Він розділив ті крейди поміж людьми — шматок кольорового стержня для кожного. А потому, не сказавши і слова, пішов.
Що люди зробили з тими кольоровими крейдочками?
Хтось оправив їх у рамку, хтось відніс до музею сучасного мистецтва, хтось запхав до шухляди. А більшість про них просто забула.

Прийшов Чоловік і залишив тобі можливість розмалювати світ. Що ти зробив зі своїми кольоровими крейдочками?

- Ти віриш у чудо?
- Вірю.
- Справді? Ти бачив яке-небудь чудо?
- Звичайно.
- Яке?
- Тебе.
- Мене? Хіба я чудо?
- Так.
- ???

- Навіщо щодня йдеш до лісу?
- Щоб молитися.
- Але хіба Бог не всюди?
- Звичайно, Бог усюди!
- І Бог той самий у кожному місці?
- Так. Бог у кожному місці той самий.
- То чому ж на молитву свою ти вирушаєш до лісу?
- Бо в лісі я не той самий.

Ділова людина, що завжди поспішає, голосно зупиняє таксі й, заскакуючи в салон, знервовано каже: "Газуй!"
Таксі рушає і на повній швидкості мчить уперед.
За хвилину пасажира охоплює сумнів: "Хіба я казав, куди маємо їхати?".
Водій спокійно відповідає: "Ні, але я їду так швидко, як тільки можу".
Можна так само жити - без цілі.

ЗАКОХАНИЙ КОРОЛЬ

Король до нестями закохався у бідну, але привабливу дівчину із простолюду, отож наказав привести її до королівського палацу. Був сповнений рішучості одружитися з нею і зробити своєю королевою.
Але дівчина несподівано серйозно захворіла того-таки дня, коли опинилася у палаці, її стан невпинно погіршувався.
Скликали найвідоміших лікарів і зцілителів із цілого королівства. Проте їй не вдалося нічим зарадити. Бідній дівчині загрожувала смерть. Король у розпачі пообіцяв половину свого королівства тому, хто зможе її вилікувати. Однак ніхто не зголосився.
Прийшов лише один дуже мудрий старець, який попросив дати йому можливість порозмовляти з дівчиною. Король нетерпляче чекав і після розмови прийняв його.
- Володарю, - сказав мудрець, - маю безвідмовний засіб для нареченої Вашої королівської величности. Це засіб дуже болючий... не для дівчини, а для Вас, Ваша королівська величносте.
- Скажи мені, що це за засіб! - вигукнув король. - Ми вдамося до нього, без огляду на те, скільки це коштує!
Мудрець поглянув на короля і сказав:
- Дівчина закохалася в одного з Ваших вояків. Дозвольте їм побратися - і вона відразу одужає!
Король замовк. Він надто сильно кохав свою наречену, аби дозволити їй умерти. Погодився на її шлюб із вояком.
Дівчина справді видужала, але володар кожного дня ставав сумніший і щораз більше занепадав на силі. Його стан погіршувався. Над ним нависла смерть. Отож знову закликали мудреця, який урятував дівчину. Старець підійшов до ліжка володаря, однак лише із сумом похитав головою і прошепотів: "Бідний король! Немає для нього рятунку. Ніхто-бо не любить так сильно, як любить він".

«Мій татусь казав, що я чудова.
Запитую себе, чи я справді така є.
Аби бути справді чудовою… Сара стверджує, що потрібно мати чудове довге хвилясте волосся, таке, як має вона. У мене такого немає.
Аби бути справді чудовою… Джанні стверджує, що потрібно мати білі гарні рівні зуби, такі, як має він. У мене таких немає.
Аби бути справді чудовою… Маріо стверджує, що треба бути найрозумнішою дівчинкою із другого класу гімназії. Я такою не є.
Аби бути справді чудовою… Стефано каже, що треба бути гострою на язик. Я такого не вмію.
Аби бути справді чудовою… Лаура каже, що треба мешкати у найгарнішій дільниці міста і в найгарнішому будинку. Я не відповідаю цій вимозі.
Аби бути справді чудовою… Матія каже, що треба носити тільки гарні сукні і наймодніші туфельки. У мене таких немає.
Аби бути справді чудовою… Саманта твердить, що треба походити з гарної родини. Це мене не стосується.
Але кожного вечора, коли треба лягати спати, татусь обіймає мене і каже: «Ти справді чудова і я люблю тебе». Напевно, тато знає щось таке, чого не знають мої друзі."

ДВА ГОРОБЧИКИ

Два горобчики спокійно сиділи собі на дереві. Один з них - на вершечку, а другий - нижче.
Через якийсь час горобчик, що сидів на вер¬шечку, щоб якось почати розмову, сказав:
- Яке гарне це зелене листя!
Горобчик, що сидів нижче, зрозумів ці слова як виклик і роздратовано відповів:
- Чи ти сліпий? Хіба не бачиш, що воно сіро-біле?
- То ти сліпий! Листя - зелене!
Горобчик здолу, певний, що правда на його боці, в'їдливо зацвірінькав:
- Закладаюсь пір'ям мого хвоста, що листя - сіро-біле. Ти нічого не розумієш! Ти - дурний!
Горобчик, що сидів на вершечку, розсердився і зі всієї сили кинувся на свого ворога, щоб відпо¬вісти. Але перш ніж почати двобій, вони обидва поглянули вгору.
Горобчик, що злетів з вершечка, здивовано скрикнув:
- Дивись, дивись! Листя справді сіро-біле!
А потім додав:
- А ходи зі мною на вершечок.
Вони полетіли на вершечок і разом скрикнули:
- Дивись, дивись! Листя - справді зелене!

ДИВИСЬ, КУДИ ЙДЕШ!

Колись давно в Японії користувалися паперовими ліхтарями зі свічками всередині. Однієї ночі якийсь чоловік дав ліхтар сліпому, щоб той міг безпечно дійти додому.
- Мені він не потрібен, - сказав сліпий. -Темрява чи світло не мають для мене жодного значення.
- Знаю, - відповів той чоловік. — Але якщо ти не матимеш його, то хтось може наштовхнутися на тебе. Отож, бери.
Сліпий узяв ліхтар і пішов собі. Але не встиг зробити й кількох кроків, як хтось сильно штовхнув його.
- Дивись, куди йдеш! — крикнув сліпий до незнайомця. - Хіба не бачиш мого ліхтаря?
- Твоя свічка, брате, погасла, - відповів той.

Хто не знає зухвалих осіб, що з гордістю йдуть по світу і не розуміють, що вони — сліпці, які несуть свою погаслу лампу.
А багато з них хоче, щоб їх величали: «пане докторе», «пане професоре», «пане начальнику», «пане директоре».

ТРОЯНДА

Німецький поет Рільке якийсь час жив у Парижі. Щодня дорогою до університету він разом зі своєю приятелькою француженкою переходив дуже людну вулицю.
На розі цієї вулиці сиділа вже старша жінка і просила милостиню у перехожих – завжди на тому самому місці, нерухомо, як статуя, з простягнутою рукою й опущеними до землі очима.
Рільке ніколи не давав їй милостині, а його приятелька часто знаходила для неї якийсь гріш.
Якось француженка спитала поета:
– Чому ти ніколи нічого не даєш цій бідолашній?
– Ми мали б їй дати щось для серця, а не лише для рук, – відповів той.
Наступного дня Рільке прийшов з гарною трояндою, що лиш почала розпускатися, і дав її убогій жінці. Раптом жебрачка підняла очі, подивилася на поета і, жестом затримавши його, з зусиллям підвелася, схопила його за руку й поцілувала її... І пішла, притискаючи троянду до грудей.
Цілий тиждень ніхто її не бачив. А потім жінка знову сиділа на тому самому місці – мовчазна, нерухома, як і раніше.
– Чим вона жила всі ці дні? – спитала молода француженка.
– Трояндою, – відповів поет.

"На світі є тільки одна єдина проблема – як знову дати людству якусь духовну поживу, викликати неспокій духа. Треба, щоб людство було зрошене з висоти. Слухайте: неможливо далі жити, думаючи про холодильники, політику, баланси і кросворди.
Так неможливо йти далі”, – писав Антуан де Сент-Екзюпері.

"Все це говорив Ісус до людей у притчах, і без притч не говорив до них нічого”. (Мт. 13:34)

КАЗКА ПРО ЗОЛОТУ РИБКУ

Була собі золота рибка. Одного дня вона взяла всі свої сім талантів і попливла шукати щастя. Ще не відпливши далеко, зустріла вугра:
"Агов, рибко, куди пливеш?"
"Шукаю щастя", — гордо відповіла золота рибка.
"Тоді ти дуже правильно припливла, — промовив вугор. — Усього за чотири таланти я можу продати тобі такий плавник, з яким ти попливеш удвічі швидше".
"Чудово!" — не могла стриматися від радості золота рибка. Вона заплатила, взяла плавник і попливла набагато швидше, ніж до того.
Незабаром дісталася до місця, де жила каракатиця.
"Агов, рибко, куди пливеш?"
"Шукаю щастя", — відповіла золота рибка.
"І знайшла вже, сестричко? — запитала кара¬катиця. — Якщо хочеш, я можу відступити тобі за дуже вигідну ціну гребний гвинт, завдяки якому ти зможеш пливти ще швидше".
Золота рибка за решту талантів купила собі гвинт і помчала далі, удвічі швидше, ніж перед тим. Скоро добралася до місця, де жила акула. Та привіталася з золотою рибкою: "Агов, рибко, куди пливеш?"
"Шукаю щастя", — відказала золота рибка.
Акула роззявила пащу і, вказуючи на неї, промовила: "Ти вже його знайшла. Якщо хочеш зекономити час, то пливи навпрошки".
"О, як я тобі вдячна!" — радісно вигукнула золота рибка і чим хутчіш запливла в пащу акули, яка її зі смаком схрупала.

Хто не знає, чого хоче, зазвичай скінчить там, де не хотів.

КОЛИ БОГ ТВОРИВ МАМУ

Одного разу добрий Бог вирішив створити... маму. Шість днів та ночей Він роздумував і експериментував. Та ось з'явився ангел і каже:
- Ти стільки часу тратиш на неї!
- Так... Але чи ти читав вимоги замовлення? Вона повинна складатися зі 180 рухомих частин, які можна було б при потребі замінити, її поцілунок має лікувати все - від зламаної ноги до розчарування в коханні, також вона мусить мати шість пар рук.
Ангел похитав головою і недовірливо спитав:
- Шість пар рук?
- Не в руках проблема, - відповів Бог, - а в трьох парах очей, що вона повинна мати.
- Аж стільки! - скрикнув ангел. Бог ствердно кивнув. Потім додав:
- Одну пару, щоб бачити через зачинені двері, коли питає: «Що ви там робите, діти?», навіть якщо вона вже знає, що вони роблять. Іншу пару - на потилиці, щоб бачити те, що не мала би бачити, але що має знати. Ще іншу пару, щоб таємно сказати синові, який попав у халепу: «Розумію, сину, і люблю тебе».
- Господи, - сказав ангел, - вже пізно, йди відпочивати.
- Не можу, - відповів Господь. — Вже майже закінчую.
Ангел поволі обійшов навколо моделі матері.
- Надто ніжна, - сказав, зітхаючи.
- Але витривала! - відповів Господь із запалом. - Ти не можеш уявити собі того, що може зробити чи перетерпіти мати.
- Вміє думати? - спитав ангел.
- Не тільки думати, а вміє також дуже добре користуватися своїм розумом і пристосовуватися до обставин.
Тоді ангел схилився над моделлю і доторкнувся пальцем до її обличчя.
- Тут щось стікає, - сказав здивовано.
- Так, це - сльоза, - відповів зі смутком Бог.
- А для чого вона? - спитав ангел.
- Щоб висловити радість, смуток, розчарування, біль.
- Господи, Ти - справді геній! - вигукнув захоплено ангел.
Тихим меланхолійним голосом Бог прошепотів:
- Правду кажучи, це не Я створив... ту сльозу...
(Ерма Бомбек)

Бог не створив сліз. То чому їх творимо ми?

ЧОТИРИ КНЯЗЕНКИ

Чотири князенки хотіли навчитися чогось такого, чого ніхто не вмів. Вони сказали собі:
- Давайте обійдемо всю землю, щоб навчитись.
Визначивши час і місце зустрічі, пустилися в дорогу.
Через рік чотири брати зустрілися в призначеному місці і розповіли одне одному, хто чого навчився.
- Я, - сказав перший, - можу нарощувати м'язи на цілком голі кістки.
- Я, — сказав другий, - можу нарощувати шкіру.
- А я, - сказав третій, - можу створити члени, якщо буде тіло, шкіра і волосся.
- А я, - закінчив четвертий, - знаю, як дати життя створінню, якщо воно має усі члени тіла.
Поглянули князенки навколо і знайшли якусь кістку. Взяли її, навіть не роздумуючи від якого вона звіра: так були захоплені своїми творчими можливостями.
Один наростив м'язи, другий - шкіру, третій створив відповідні члени, а четвертий дав життя. І вийшов... лев!
Він заревів, стрясаючи своєю гривою, і кинувся на своїх творців. З'їв їх, облизався та й пішов собі до лісу.

Людина довела, що з допомогою різних винаходів може мати величезну творчу силу. Але ця сила здатна привести її до самознищення. Сучасні великі індустріальні заводи за одну годину виробляють те, на що в минулому треба було затратити кілька років, але ця індустрія порушила екологічну рівновагу: навколишнє середовище, у якому живе людина, страшенно забруднене.
Людина водить автомашину, керує літаком, працює з комп'ютером, але не може вповні панувати над ними. Має величезні матеріальні вигоди, але наосліп шукає напрямку, значення, цілі. Добре знає, що, коли помилиться, це знання може знищити Ті. І відчуває, що урухомила щось, над чим вже не панує. А якщо не зможе ним керувати, то винною в цьому буде сама.
Китайська мудрість каже: «Це не вино робить людину п'яною, а людина впивається вином».

ДУРНА ЧЕРЕПАХА

Якось в одній далекій долині почалася повінь. Дощ падав так сильно і безперервно, що невдовзі часі всі поля і ниви були залиті водою. З кожним днем вода підносилася все вище і вище.
Раптом почувся чийсь плач. Плакала найповільніша і найдурніша черепаха.
- Чому ти плачеш? - заґеґала гуска, що пролітала над нею.
- Утоплюся! - заридала черепаха. - Тобі легко, ти маєш крила, можеш літати... А мої ноги такі короткі, що потрібно аж два місяці, щоб дійти до гір...
- Ну, ну... - заспокоювала гуска. - Ось покличу свою сестру, і ми занесемо тебе на гору.
Коли прилетіли гуси, вода вже доходила черепасі до шиї. Вони опустилися, тримаючи в дзьобах вербову галузку. Черепаха схопилась за неї ротом і гуси піднесли її догори.
Вони полетіли понад водою до гір, де вже зібралися всі інші черепахи, які були трохи мудріші і вирушили в дорогу, коли виявили, що вода починає прибувати. Черепахи були дуже щасливі, коли побачили, як гуси рятують їх немудру товаришку, і почали голосно вигукувати, щоб прославити двох гусок й віддячитися їм:
- Слава! Слава! Нумо заспіваймо спасителькам «Слава»!
Але, коли гуски ще були над водою, найповільніша і немудра черепаха з радості також закричала:
- Слава-а-а!
І ... плюх у воду.

Дуже важливо вміти контролювати свій язик. Нерозумна черепаха заплатила за це власним життям...
«А те, що з уст виходить, те походить із серця і воно, власне, оскверняє людину...»(Мт.15:18).

МАСКИ

Одного дня на пляжі зустрілися Краса і Гидота.
- Скупаймося в морі, - запропонувала Гидота Красі.
Роздягнулися й попливли морем.
Через якийсь час Гидота вийшла з води і, не знайшовши свого вбрання, взяла одяг Краси і пішла собі своєю дорогою.
І Краса вийшла з води і, не знайшовши свого одягу, взяла вбрання Гидоти.
Та й вона пішла своєю дорогою.
(К. Жібран)

Ще й сьогодні чоловіки і жінки замінюють Красу Гидотою.
Але є й такі, що бачили справжнє обличчя Краси і пізнають її, незважаючи на одяг. Є й такі, що пізнають обличчя Гидоти, і навіть вбрання не ховає її перед їхніми очима

ЛЮБОВНИЙ ЛИСТ

Одна княжна на свій день народження отримала від нареченого важку, округлої форми посилку. Дуже заінтригована, що там таке, вона швидко відкрила її і знайшла... гарматний снаряд.
Розчарована князівна кинула його на землю.
При падінні зовнішня оболонка снаряда розламалася, а в ній виявився менший снаряд зі срібла. Князівна взяла його в руки і, оглядаючи, випадково сильно натиснула пальцями. Срібна оболонка прорвалася, а всередині виявилась золота коробка.
Цю коробку князівна відкрила дуже легко. Всередині, на червоному оксамиті, лежала обручка, оздоблена прекрасними діамантами, що творили слова: «ЛЮБЛЮ ТЕБЕ».

Багато людей думають: «Біблія не притягає мене. В ній - багато суворих і незрозумілих сторінок». Але хто намагається розірвати першу «оболонку» уважністю та молитвою, той кожного разу відкриває нові дивовижні цінності. А передусім йому відкривається ясність Божого слова, що міститься у Біблії: БОГ ЛЮБИТЬ ТЕБЕ.

НЕСПОДІВАНКА У ПУСТЕЛІ

Якийсь чоловік заблукав у пустелі й вже два дні бродив, ледве ступаючи по розпеченому піску. Останні сили залишали його. Несподівано він побачив перед собою продавця краваток. Продавець нічого не мав, крім краваток, і хотів продати йому одну.
Але той чоловік, пересохлим від спраги язиком, ледве прошепотів, що продавець дурний: чи ж продається краватку тому, хто вмирає зі спраги і голоду? Продавець похитав головою і пішов собі далі.
Під вечір, коли спраглий і голодний подорожній із зусиллям підніс голову, то отетерів: він зайшов на подвір'я розкішного ресторану. Величава будівля посеред пустелі! Це додало йому сили дійти до дверей. Чоловік упав на землю і застогнав:
- Пити... будь ласка, пити...
— Перепрошую, пане, - відповів чемно швейцар, - сюди не можна входити без краватки.

На світі е люди, які переходять через пустелю цього світу з неймовірною спрагою всіляких вигод, втіх, насолод. Вони вважають дурними тих, що проповідують Євангеліє, науку, здавалося б, таку безглузду в їхній пустелі.
Але коли схочуть увійти до «Божого ресторану», тоді почують: «Вибачте, пане, сюди неможливо увійти без переміненого серця».

УСІ СИЛИ

Батько спостерігав за сином, який хотів переставити важкий столик. Хлопчина натужувався, сопів, але не міг посунути столика навіть на міліметр.
- Чи ти використав усі можливості? - спитав батько.
- Так... - прошепотів синочок.
- Ні! - сказав батько. - Ти не попросив мене допомогти тобі.

НІЧНИЙ МЕТЕЛИК І ЗІРКА

Один нічний метелик з романтичною душею закохався в зірку. Він розповів про це мамі, а вона порадила йому закохатися в лампу.
- Зірки не для того, щоб за ними літати, - пояснила йому. - А лампи... Навколо них ти можеш спокійно собі пурхати.
- У такому разі можеш чогось досягнути, - сказав батько. - Літаючи ж за зірками - нічого...
Але метелик не послухався батьків. Щовечора, коли заходило сонце і на небі з'являлася перша зірка, він пускався летом до неї, а щоранку, коли вона зникала, повертався додому знесилений марною спробою.
Одного дня батько покликав його до себе і сказав:
- Вже два місяці, хлопче, як ти не обпалив собі жодного з крилець... і боюся, що ніколи не обпалиш. Всі твої брати вже не раз обпалили собі то одне, то друге крильце, літаючи навколо ламп. Ну ж бо! Лети! Обпалися хоч раз... і то добре! Такий метелик, як ти - і без жодного знаку на крильцях!
Метелик покинув батьківську хату, але не полетів, кружляти ні навколо ліхтарів, ні навколо ламп. Він вперто продовжував свої спроби долетіти до зірки, що була дуже далеко від нього... А метелик думав, що вона заплуталася у верховітті дерев.
І так вечір за вечором... і відчував при цьому велику приємність та радість... і прожив довгі роки. У той час, як його батьки, брати і сестри вже давно повмирали, обпалившись до ламп.

"Зірка надії - вирізняючий знак. Щодня ти мав би благати віри, щоб прагнути неможливого.
Хто хоче співпрацювати з Христом, отже, перемінювати світ, не буде пристосовуватися до суспільних порядків, і навіть законів, встановлених державою. Він буде неслухняним, коли інші будуть слухняними, виконуватиме наказ, коли для інших той наказ буде здаватися безглуздим.
Світ буде для нього в'язницею, коли інші говоритимуть про волю, і раєм, коли інші розпачатимуть, почуваючись рабами.
Виконувати неможливе - це реально для тих, що слухаються голосу свого Творця.
Якщо на небі твого життя є зірка, не трать часу, обпалюючи свої крила до якоїсь тьмяної лампи.”

ПАВУКОВІ Д1ТИ

Приїхавши в гори на відпочинок, мати чотирилітнього Марка почала вбивати павуків, що по всіх кутках розплели своє павутиння.
Марко спостерігав якийсь час за нею, а потім каже:
- Мамо, малих павуків не вбивай!
Мати питає його:
- Чому? Хіба ти не бачиш, які вони огидні?
- Але для своїх мамів вони такі гарні!

«Бог - це батько, що любить так, як мама», - сказала на уроці катехизму одна дівчинка.

Може, не знаходиш у собі багато рис, які б тобі подобалися, але для Бога ти - найгарніше створіння у світі: немає нікого подібного до тебе.